| Колонки |
Середня зарплата українського прокурора – близько 68 тис. грн. Це не заважало пів сотні прокурорів Хмельницької області оформити інвалідності та отримати додатково пенсій щонайменше на 54 млн грн.
Як не дивно, позитивний результат у цієї історії є: про перезрілу реформу Медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) говорять "з кожного чайника".
Однак говорити про систему МСЕК у розрізі лише проблеми корупції хибно. Від неї потерпають реальні люди з інвалідністю, які часто отримали її в ході боїв.
Для поранених військових МСЕК була першим кроком після лікарні, щоб отримати інвалідність, знятися з обліку в ТЦК і почати отримувати ветеранські послуги. Саме МСЕК була входом в ланцюжок "МОЗ-Мінсоц-Міноборони-Мінвет".
Тож у цьому матеріалі поговоримо про трохи ширший економічний вимір реабілітаційної системи і реформи МСЕК.
У часи, коли я працював у команді Уляни Супрун, ми попередньо оцінювали, що 20% пільговиків – це люди, що мають фейкову групу інвалідності, отриману нечесним шляхом. До великої війни так робили різні держслужбовці або працівники державних підприємств, щоб отримувати пенсії та надбавки.
Фейкові інвалідності оформляють і в маленьких містечках для отримання додаткового доходу, субсидій на комунальні послуги та інших пільг.
Зараз, на жаль, цей показник в абсолютному вимірі сильно зріс, бо фейкову інвалідність використовують як підставу для відстрочки за мобілізацією (у відсотковому вимірі – не обов’язково, бо так само багато поранених військових та цивільних отримують реальну інвалідність).
У будь-якому разі сума фейкових виплат величезна. У 2023 році півтора мільйона людей отримали пенсію за інвалідністю, середній розмір якої – 3,5 тис. грн. Якщо рахувати, що п’ята частина з них має фейкові статуси, то 300 тис. людей із середньостатистичними виплатами – це трохи більше 1 млрд грн щомісячно.
Крім того, ці люди можуть отримувати кілька тисяч гривень субсидій і користуватися іншими пільгами. За цю суму можна подвоїти всі централізовані медичні закупівлі в країні чи в шість разів збільшити видатки на лікування онкології. Або майже тричі забезпечити військо одягом та спорядженням.
Навіть якщо тогочасні оцінки завищені вдвічі, це понад 6 млрд грн на рік, що є величезною сумою в умовах жорсткого дефіциту бюджету.
Інша проблема в тому, що певна частка людей, маючи справжній статус, не потребує пенсій. Я маю групу з дитинства і втрата пенсійних виплат не суттєво вплинула б на мій рівень життя (останні десять років я працюю в IT-cекторі).
Навіть якщо припустити, що половина людей, яким платяться пенсії, мають фейкові статуси або ж вони діти, або мають важкий діагноз, повну непрацездатність, то принаймні 5% отримують вище середньої зарплати (Пенсійний фонд, Мінсоцполітики та податкова можуть надати точну цифру).
Навіть якщо їх структура доходів удвічі гірша, ніж у загальній вибірці всіх українців. При цьому їм нараховувалися понад 260 млн грн щомісячно.
Аби більш ґрунтовно говорити про підтримку осіб з інвалідністю, важливо зрозуміти простий факт: пенсії – це компенсаторний механізм. Завдання компенсаторного механізму – підтягнути можливості людини з інвалідністю до рівня людини без проблем із здоровʼям наскільки це можливо.
Наприклад, обладнати машину спецзасобами, аби людина без ніг могла її водити, поставити протез руки для відновлення побутових навичок і пошуку роботи.
За цією логікою, пенсія – це або тимчасовий крок для підтримки людини грошима протягом реабілітації, або компенсація для постійних видатків з підтримуючим лікуванням. Звісно, це може бути й постійна допомага, якщо в людини такий стан, що вона вже ніколи не зможе повноцінно працювати. Якщо ж людина працює та має можливість себе забезпечити – пенсія втрачає сенс.
Мої вроджені проблеми з рукою і тілом не знижують мої доходи як айтівця чи доходи людини будь-якої іншої професії, не повʼязаної з фізичною працею.
Якщо дивитися на інвалідність з такої точки зору, то люди і їх реабілітація стають інвестицією для держави. Вкладення у їх відновлення, облаштування робочих місць та автомобілів є запорукою, що люди потім зароблять собі на життя і почнуть сплачувати податки в бюджет. Так система працює у Швейцарії.
Навіть якщо після отримання інвалідності людина втратила поточну роботу і не може її виконувати, не факт, що вона не ладна працювати за іншим фахом. Приміром, учорашній будівельник може навчитися сотень інших професій, які не потребують важких фізичних зусиль. Наприклад, стати таксистом.
В Україні ж до статусу інвалідності громадяни часто ставляться як до інвестиційного проєкту. Так, очевидно, думали прокурори Хмельниччини: вкладу тисячу баксів у статус і за кілька років мені повернеться вдвічі більше.
З боку держави компенсаторна логіка теж працює схиблено. Пенсія стала своєрідною подачкою, платою за діагноз від держави за схемою "тримай копійку, бо ніхто не буде нормально займатися твоєю реабілітацією". На подачку витрачаються мізерні кошти порівняно з пенсійними виплатами.
Добре, якщо людині вдасться вирішити проблему реабілітації самостійно або з допомогою родини чи волонтерів. Якщо ні, то кожен громадянин, який не працює і, відповідно, не може себе забезпечити самостійно, потребує пенсії. Він також не генерує середньостатистичних 5,6 тис. дол. ВВП на душу населення.
У вересні 2023 року в Конфедерації роботодавців оцінювали, що показник безробіття серед працездатних осіб з інвалідністю дуже високий – 85%, це 1 млн осіб. Їх залучення на ринок праці прискорило б зростання ВВП на 2,5-3% на рік. Якби всі ці люди знайшли роботу, це дало би 5,6 млрд дол. ВВП у 2024 році.
В Україні наразі є понад 350 МСЕК, у яких працюють близько 1 200 лікарів. Навіть при такій кількості установ система, судячи з черг у комісіях, не витримує навантажень військового часу. Воно й не дивно, враховуючи кількість військовозобов’язаних та інших людей, які потребують висновків комісій.
Реформа МСЕК, яку пропонує МОЗ, не вирішує цієї проблеми.
Міністерство пропонує змінити класифікацію, за якою оцінюють пацієнтів, прибрати комісії, віддати цей функціонал командам фахівців у кластерних лікарнях, але не змінює їхніх робочих процесів глобально. Огляд і рішення щодо пацієнтів так само відбуватимуться в ручному режимі, лише кінцеві дані вноситимуться в Електронну систему охорони здоров’я.
Перхід до нової, більш поширеної у світі Міжнародної класифікації функціонування (МКФ), заміна комісії і цифровізація даних – лише перші кроки. Вони не змінюють суть проблеми, лише міняють шило на мило, одних потенціних отримувачів хабарів на інших. Як можна було би реально змінити систему?
Варто розділити процедуру отримання інвалідності на кілька етапів і долучити до неї фахівців з різних регіонів, щоб розірвати чіткий лінійний зв’язок між конкретним пацієнтом та лікарем, бо це, власне, і створює корупційний ризик.
Це виглядатиме так: людина проходить огляд у Хмельницькому, її дані анонімізуються, лікар у Миколаєві отримує знеособлений пакет документів з результатами медоглядів та ухвалює рішення про групу інвалідності.
Лікарі мають знати, що їх рішення періодично перевіряють вищі контрольні органи, а результати перевірок можуть потрапити до правоохоронців. Про всі типи необхідних перевірок і робочу модель реформи розповідали тут.
Якщо МОЗ планує розгортати дата-інфраструктуру навколо рішень нових комісій, можна піти далі і використовувати ці дані для автоматизації процесу.
На основі попереднього пулу ухвалених вручну рішень за певний період (для початку – кілька місяців) можна розробити алгоритми, за допомогою яких штучний інтелект визначав би автоматично, які кейси присвоєння інвалідності прості й типові. Тоді нормативно можна визначити, що вони не потребують фізичного огляду спеціалістами, а статус інвалідності може призначатися автоматично.
Приміром, військовий з ампутованою кінцівкою не повинен проходити обстеження в кластерній лікарні. Він може автоматично отримувати статус інвалідності після виписки з лікарні. За нашими старими оцінками, за кілька років автоматизація процесів може скоротити кількість комісій до 40-75, а лікарів – до 160-240.
Можливо, ці оцінки застріли і надто оптимістичні для воєнного часу, але велике навантаження на систему свідчить, що автоматизація процесів дуже потрібна. Критики скажуть, що на такі складні реформи потрібно багато грошей. Однак Україна, реорганізувавши виплати, може отримати гроші із самої ж сфери.
Враховуючи значну кількість людей з інвалідністю, які потребують реабілітації, можна проаналізувати кейси і пріоритезувати найбільш перспективні для створення черги. Якщо протягом найближчих двох-трьох років провести масову реабілітацію найпростіших випадків, ці люди дуже швидко повернуться до економічної активності, що добре і для них, і для країни.
Паралельно варто проводити переатестацію сумнівних кейсів. Ми відразу отримаємо економію, яка постійно зростатиме, і купу бюджетних коштів. Наразі ж система інвалідності та реабілітації в Україні малоефективна. Хоча в часи війни нам як ніколи потрібно рахувати наші ресурси і головне – людей.
МОЗ пропонує лише стартові кроки, які не вирішують корупційної проблеми, і нічого не робить з неефективними процесами. Мусимо змінити філософію роботи з людьми. У перспективі система має дати нам здорових людей-працівників.