Українська правда
Економічна правда
Колонки

Смерть ринку акцій під колесами "публічної пропозиції"
12.07.2017 15:30
Напевне, таки була домовленість чиновників і олігархів надати можливість останнім зробити увесь бізнес непублічним.

Після поглибленого аналізу закону 5592-д знайшовся корінь проблеми знищення ринку акцій України. В його нормах. Те, що було виявлено, є, по суті, правовим нігілізмом, який перекреслює факти та історію. Заради вирішення проблем чиновників і великого бізнесу.

Ринку акцій України… не було

Стаття 5 "Прикінцевих положень" закону 5592-д фактично затверджує, що єдиним критерієм публічності для компанії є виключно здійснена "публічна пропозиція" цінних паперів:

"Всі емітенти (крім інститутів спільного інвестування), що здійснювали публічне розміщення  цінних паперів до дати набрання чинності цим Законом вважаються такими, що не здійснювали публічну  пропозицію цінних паперів, за виключенням тих емітентів, які оприлюднили інформацію про зворотне у порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку."

А стаття 7, всіх, у кого не було публічної пропозиції автоматом записує в приватні/закриті акціонерні товариства. "До акціонерних товариств, які вважаються такими, що не здійснювали публічну пропозицію акцій, застосовуються вимоги Закону України "Про акціонерні товариства", які регулюють діяльність приватних акціонерних товариств."

Елегантно і зухвало одночасно. Загальним сенсом пари цих норм перекреслюється 20-річна історія українського ринку акцій, його злети і падіння, часи високої ліквідності, лідерство разом з китайським індексом у 2007 році, і друге місце у нинішньому першому півріччі 2017 року.

Виділене в нормі закону каже, що цього не існувало і не існує. Не існувало міноритарних акціонерів, не було ринкових угод і зарубіжних інвесторів. Особливо не зрозуміло, для чого тоді закон 2302а-д, про сквіз-аут і селл-аут, якщо ми визнаємо недійсними всі проспекти емісії (стаття 4), а публічне розміщення в роки приватизації таким не вважаємо. А звідки тоді взялися міноритарні акціонери, у яких тепер примусово можна викупити їх акції?

Очевидною (яка не потребує доказів) є зворотна ситуація. Ринок акцій існував і розвивався, поки за його "розвиток" серйозно не взявся великий бізнес і НКЦПФР. І, виходячи з реальної історії інвестицій і спекуляцій на ринку капітальних активів в Україні, можна стверджувати, що "публічна пропозиція" не може бути єдиним критерієм публічності. Вона може бути єдиним критерієм, якщо таке уявлення застосовується до компаній, які за своєю природою є закритими (ПрАТ), а потім вирішили стати публічними.

Тому і з'являється стаття 7 в Прикінцевих положеннях, яка покликана тільки на основі одного критерію "публічної пропозиції" перетворити всі акціонерні товариства, які стали в процесі приватизації публічними, в приватні.

Але… "Публічне розміщення", через яке відбувалася приватизація, є другим критерієм публічності компанії. Про це свідчить історія нашого фондового ринку. Враховуючи те, що корпоративний сектор формувався примусово через приватизацію державних підприємств, і це є особливість пострадянських економік, то говорити про те, що тільки "публічна пропозиція" визначає відкритий характер корпорації, це все одно, що під коханням розуміти тільки його статевий аспект.

Публічність корпорації – багатоаспектне поняття, і не може характеризуватися виключно одним критерієм. Тим більше в економіці, яка примусово перейшла з командно-адміністративної в квазі-ринкову.

Публічне розміщення в процесі приватизації сформувало 20 років назад ринок капітальних активів України. Через безграмотність населення та ігнорування участі у приватизації, ринок акцій виявився досить вузьким за глибиною кількості акцій у вільному обігу більшості крупних АТ, і занадто широким за представленістю цінними паперами різноманітних емітентів для невеликої економіки.

Можна погодитися з тим, що не було сенсу радгоспи, бурякові заводи, АТП й інші малі і середні підприємства приватизувати як відкриті АТ (тоді вони мали саме таку назву). Абсолютна їх більшість нецікава інституційним інвесторам і спекулянтам через малі обсяги і низьку ліквідність. І саме цей перекіс приватизації дійсно потрібно виправити в законі 5592-д. 

Ідея та її практична реалізація

Я можу погодитися з "рідною" Комісією, яка нормами прикінцевих положень намагається видалити з ринку "сміттєві папери" малих і середніх ПАТ (більшість з яких так і не ввели до цих пір потрібні зміни в статути).

Правда, "схематозні" угоди можна робити і з паперами ПрАТ, хіба що не з усіма акціями емітентів, з дещо довшим ланцюгом операцій, але практично з тим самим ефектом. Тому ця норма повністю вирішує тільки проблему небажання проходити перереєстрацію з внесенням змін до статуту, тобто, проблему Комісії. Схемні угоди від цього не зникнуть.

Оскільки ж норма 5 статті не містить жодних виключень, то разом з "водою" (сміттєві папери) буде виплиснута і "дитина" (ліквідні акції). На диво, вони ще існують, не дивлячись на "занадто талановиті" зміни в "Закон про акціонерні товариства", "Положення про функціонування фондових бірж" та появу і підписання неконституційного закону 2302а-д.

Щоб цього не сталося необхідно ввести виключення. Є така слушна думка, яку я висловлював у двох попередніх статтях на Економічній правді, що потрібно залишити в публічному секторі самі великі компанії України. Тим більше, що директива 2006/43/ЄС і так вимагає розширеного розкриття інформації від усіх "підприємств суспільного інтересу".

До цих підприємств будуть включені всі банки, страхові компанії, НПФ, ІСІ і всі великі підприємства. При чому, навіть значно менші, ніж визначає моя пропозиція. Тобто від широкого розкриття інформації великі компанії не зможуть звільнитися, як про це турбуються ангажовані учасники процесу просування цього закону.

Комісія (НКЦПФР) для першого рівня лістингу вимагає 1 млрд грн чистого доходу. Я пропоную у виключення статті 5 Прикінцевих положень ввести обмеження ще жорсткіше, а саме не розповсюджувати норму на підприємства з чистим доходом для підприємств, процентним доходом для банків і річною сумою страхових премій для страхових компаній більше 1,5 млрд грн. В ПКУ це відповідає категорії "великі підприємства" з чистим доходом 50 млн євро і більше. Такі корпорації мають бути публічними з підвищеною підзвітністю суспільству і можливістю суспільно впливати на їх ринкову капіталізацію.

І банки не повинні стати виключенням. Чому знімається публічність з комерційних банків – абсолютно не зрозуміло. Вони точно підпадають в категорію "підприємств суспільного інтересу".

Щодо активів самих великих і прибуткових банків може виникнути інтерес у внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Всі банки були публічними і мають ними залишитися, хоча б ті з них, хто має процентний дохід більше 50 млн євро. Тому слово "публічний" з закону "Про банки і банківську діяльність" доцільно вилучити, або ввести виключення за обсягом процентних доходів.

До речі, з тим, що знімається слово "публічний" з державних ПАТ, в яких 100% акцій належить державі, цілком можна погодитися. Тут немає міноритарних акціонерів і не біло публічного розміщення, не було котирувань на біржі і угод купівлі продажу. Просто господарюючий суб'єкт з державного підприємства часів Радянського Союзу став акціонерним товариством з державною власністю. Тому вони не входять в приватизовані підприємства, і їхні властивості, як акціонерного товариства, не сумісні з публічністю.

Вони можуть стати публічними тільки після публічної пропозиції вже існуючих акцій або спеціально емітованих для цього. Всі ж інші приватизовані акціонерні товариства мають зберігати публічний статус на основі публічного розміщення, крім малих і середніх компаній, для яких публічна форма навіть в більш зрілих економіках, скоріше невиправданий тягар, ніж перевага. От їх і треба відпустити. А тих, хто є основою ринку капітальних активів в будь-якій країні – великі компанії, треба залишити. А декого і повернути.

В кінці кінців, якщо зламана нога зрослася неправильно, то кістку ламають, і примушують зростатися так, як треба. І якщо ми історично зробили невірні і недалекоглядні кроки по відношенню до вітчизняного ринку капітальних активі, то краще виправити його дисбаланси зараз, ніж терпіти його викривлення і пригніченість.

Отже, потрібно зняти відверту правову маніпуляцію, не давши їй права на прецедент, що тільки наявність публічної пропозиції може визначати публічний статус корпорації. Публічна пропозиція і публічне розміщення в умовах приватизації – це два рівноцінних фактора публічності. Просто потрібно внести поправку/уточнення/критерій у 5 статтю Прикінцевих положень, давши можливість усім малим і середнім публічним компаніям стати ПрАТ. І не примусово, а за їх бажанням. Оскільки деякі з них навіть не здогадуються, що їх зібрались "одружити без бажання". Хоча і сильного спротиву не очікується.

Висновки

Дивує поспіх, з яким приймається цей закон і ставиться на голосування. Та й занадто швидко він водиться в дію. Уже через півроку. Хоча в базовій редакції він фактично робить закритим всю економіку країни за виключенням банків і держкорпорацій.

Спочатку треба було здійснити превентивні законотворчі заходи для захисту тих, хто може постраждати і понести збитки від таких глобальних рішень.

І взагалі, сама ідея: "А давайте домовимося, що цього не було" – неприйнятна. Якщо для нас будуть невигідними якісь дії, започатковані президентом Януковичем, можна написати законопроект з пропозицією не вважати Віктора Федоровича президентом. І всі проблеми вирішаться, оскільки нічого не вартий підпис президента, якого не існувало!

Приблизно так виглядає і норма прикінцевих положень закону 5592-д щодо акцій відкритих/публічних акціонерних товариств, які виникли в процесі приватизації та вільно оберталися на ПФТС і Українській біржі. А тепер ми скажемо, що вони завжди були закритими, тільки "шифрувались" на папері під відкриті. Просто несерйозно.

4 стаття Прикінцевих положень унікально відміняє все, що відбувалось історично в процесі утворення відкритих АТ: "Базові проспекти емісії цінних паперів, зареєстровані до дати набрання чинності цим Законом, є недійсними з дати набрання чинності цим Законом". І так пропонується зробити виключно тому, що ініціаторам хочеться вважати "публічну пропозицію" єдиним критерієм публічності корпорацій.

Потрібно не відміняти історію і її факти, бо це вже буде схоже на маніпуляції а ля "1984" Джорджа Оруела в Міністерстві правди. Доцільно так змінити вимоги до публічних компаній, щоб створити середовище ринку капітальних активів, подібне до розвинутих ринків, щоб запозичення їх правил і нормативів допомагало нам розвиватися, а не ламало ринкові відносини. Не нівелювати треба "публічне розміщення в процесі приватизації", а надати йому ринковий імпульс.

Країни ЄС, Сполучені Штати, Японія, мають розвинутий корпоративний сектор в основі якого відкриті публічні компанії, які складають 70-95% економіки. Отже і нам треба в законі 5592-д дати можливість стати закритими абсолютній більшості компаній України, яким публічність не дасть переваг, але залишити примусово публічними 50-60 самих крупних компаній і банків (включаючи державні АТ), які і сформують первинну пропозицію на ринку капітальних активів.

Не адекватно вимагати від дитини виконати те, що зможе тільки доросла людина. Не можна від штучно сформованого корпоративного сектору шляхом приватизації в стадії "раннього дитинства" вимагати самостійно розвинутися до зрілого стану, застосовуючи до нього стандарти розвинутих ринків.

Необхідно нормативно створити відповідне середовище, оскільки і самі ринкові відносини в країні виникли через примусову трансформацію. І коли вони за формою і змістом стануть подібними ринкам ЄС, норми і директиви якого ми застосовуємо, тоді тільки можна поступово збільшувати ступені свободи.

І тоді тільки ринок зможе сам знайти баланс, коли він буде існувати, а не буде знищений під впливом спеціально прийнятих для цього законів.






УКР | РУС
Головна | Новини | Публікації | Колонки
©2006-2015 "Економічна правда"